Вже два роки від дати ратифікації Верховною Радою України (16 грудня 2009 року) Конвенція ООН про права інвалідів є частиною національного законодавства та визначає основні принципи взаємодії людини з інвалідністю та української держави.

Даний міжнародно-правовий документ роз'яснює й визначає, яким чином всі категорії прав людини можуть бути застосовані до людини з інвалідністю, вказуються сфери, в яких права порушуються і які вимагають внесення змін до національного законодавства та зміцнення правозахисних механізмів, що дозволять людям з інвалідністю ефективно реалізувати власні права й права людини. Також Конвенція визначає зобов’язання держав-учасниць у запровадженні загальноприйнятих вимог рівноправності в усіх галузях, які мають вирішальне значення для забезпечення якісної життєдіяльності людей з інвалідністю.

До того ж повсюдно на рівні правової й політичної риторики декларується, що в Україні людина з інвалідністю знаходиться під захистом держави. Але нерідко саме держава в особі її інституцій є найбільшим порушником прав людини з інвалідністю.

Так, здійснені Харківською громадською організацією незрячих юристів на протязі останніх п’яти років юридичні, статистичні та соціологічні дослідження правової сфери в Україні дають всі підстави констатувати, що захист прав людиною з інвалідністю у національному суді є вимушеним й кінцевим та не завжди ефективним кроком власного правозахисту.

Наприклад, результати дослідження «Людина з інвалідністю та українське судочинство: захист прав в адміністративних, цивільних, кримінальних справах» (Харків, 2011 р.) свідчать, що міжнародні нормативно-правові документи (Конвенція ООН про права інвалідів та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, інші документи, а також рішення Європейського суду з прав людини) все ще не використовуються в національному судочинстві.

Крім того, «Аналіз судової практики України в адміністративних справах за позовами інвалідів» (Харків, 2008 р.) свідчить, що найбільша кількість адміністративних справ стосується стягнення недоотриманих сум державної грошової допомоги та перерахунку або виплати недоплаченої пенсії, а також стягнення заборгованості по їх виплаті. У більшості випадків в якості відповідача виступають Управління праці та соціального захисту населення, Центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат та Управління пенсійного фонду України. Дана картина характерна для всіх без виключення регіонів України. Різняться лише види грошових виплат, розмір яких оскаржується.

За оцінками експертів у досліджені «Правова захищеність інвалідів в Україні: аналіз експертних оцінок юристів» (Харків, 2008 р.) найбільш часто порушення прав людей з інвалідністю відбувається в діяльності таких державних органів, як: медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), що відзначили 75 % опитаних експертів, служби зайнятості (55 % експертів), різні медичні установи (45 %), управління праці та соціального захисту населення (40 %), установи освіти (20 %), тощо.

Таким чином, перелік основних порушників прав інвалідів є практично незмінним. Кожній людині з інвалідністю в Україні час від часу доводиться контактувати з працівниками даних установ. Це ті державні установи, які повинні захищати права інвалідів, а не порушувати їх. Більш того, саме ці установи в рамках своєї діяльності одними з перших інформують людей, які тільки-но отримали інвалідність, про їх соціальні права та пільги. Особливо це стосується людей з інвалідністю що мають обмежену дієздатність, де роль державних установ в плані їх правозахисту є найбільш високою.

Проект Харківської громадської організації незрячих юристів «Конвенція прав інвалідів як інструмент для доступності до правосуддя», що реалізовується протягом 2011-2012 р. за фінансової підтримки Фонду прав інвалідів (DRF), було спрямовано на сприяння реалізації Конвенція ООН про права інвалідів в Україні в частині забезпечення ефективного доступу до правосуддя при захисті порушених прав осіб з інвалідністю за допомогою підвищення можливостей в забезпеченні необхідною інформацією, практичною та методичною допомогою юристів з інвалідністю, лідерів (активістів) організацій інвалідів, й тим самим поліпшуючи інвалідам, що потребують судового захисту, доступ до правосуддя (Стаття 13. Доступ до правосуддя. Конвенція ООН про права інвалідів).
В зв’язку із останнім, політика розповсюдження інформації щодо норм Конвенції ООН про права інвалідів на даному етапі необхідною своєю складовою включає дослідження «зворотнього зв’язку» – інформованості соціальних фахівців – працівників відповідних державних установ, що надають соціальні постуги особам з інвалідністю, щодо характеру й досвіду застосування Конвенції в їх професійній діяльності.

Тому Харківською громадською організацією незрячих юристів було вирішено здійснити соціологічне дослідження, мета якого полягала у вивченні обізнаності щодо норм Конвенції ООН про права інвалідів соціальних фахівців – співробітників, керівників та спеціалістів районних у м. Харкові відділів управління праці та соціального захисту населення (УПСЗН), медико-соціальних експертних комісій (МСЕК), лікарсько-консультаційних комісій (ЛКК), пенсійного фонду України. Об’єктом дослідження було визначено процес реалізації норм Конвенції ООН про права інвалідів в Україні, а предметом – обізнаність соціальних фахівців щодо норм даної Конвенції. Методом збору інформації було вибрано експертне полуформалізоване інтерв‘ю із використанням опитування як за телефоном, так і безпосередньо face-to-face. Відповіді респондентів на «відкриті» питання в подальшому були піддані аналітичній процедурі порівняння, узагальнення й типологізації в результаті якої було отримано наведений розподіл альтернатив. Остаточний збір інформації було здійснено у квітні 2012 року.

В нашому дослідженні в якості експертів узяли участь 39 соціальних фахівців, які презентували всі 9 районів м. Харкова. До того ж більшість респондентів мали значний стаж роботи та займали керівні посади у відповідних відділах зазначених державних установ. Цей факт дає нам підстави вважати, що отримані в досліджені дані репрезентують загальну картину обізнаності соціальних фахівців м. Харкова щодо Конвенції ООН про права інвалідів. Однак, треба зазначити, що респонденти неохоче йшли на контакт навіть розуміючи доцільність даного дослідження.

Перелік нормативних актів щодо прав інвалідів які відомі соціальним фахівцям

Експерти продемонстрували загалом добре знання нормативних актів національного законодавства, які безпосередньо відносяться до їх професійної діяльності (прикази, положення, тощо). Всього було названо 23 різних документа.
Більшість експертів обмежувалась лише назвою документу за змістом. Але співробітники медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) та лікарсько-консультаційних комісій (ЛКК), на відміну від інших, найчастіше додавали й реквізити документів (дату, номер або видавника), що свідчить про їх більшу обізнаність у правових питаннях. Деякі з респондентів плутали тип документа – постанову, наказ, інструкцію, тощо. Також були й непоодинокі випадки, коли респонденти надавали серед іншого й такі загальні констатації, як «постанови МОЗ», «накази МОЗ», «закони України», тощо.

В результаті аналітичної процедури порівняння, узагальнення й типологізації, а також пошуку точної назви документа й його реквізитів було отримано наступний розподіл відповідей:

Лідером рейтингу за частотою згадування є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (Верховна Рада України; від 21.03.1991 р., №875-ХІІ), який був названий 15 експертами. Ще 9 експертів назвали: Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (Верховна Рада України; від 06.10.2005 р., № 2961-IV). 8 експертів зазначили – Питання медико-соціальної експертизи (Кабінет Міністрів України; від 03.12.2009 р., № 1317). По 6 експертів назвали: Наказ «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності» (МОЗ України; від 05.09.2011 р., № 561) та Постанову «Про затвердження Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, переліку таких засобів» (Кабінет Міністрів України; від 29.11.2006 р., № 1652). По 5 експертів сказали про Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (Верховна Рада України; від 09.07.2003 р., № 1058-IV) та Наказ «Про затвердження форм індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда та Порядку їх складання» (МОЗ України; від 08.10.2007 р., № 623). Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (Верховна Рада України; від 01.07.2004 р., № 1961-IV) було названо 4 експертами. Лише 3 експерта згадали про Конституцію України (Верховна Рада України; від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР).

Видається дивним, що Конвенція про права інвалідів (ООН; Міжнародний документ від 13.12.2006 р.), яка була названа респондентам на початку інтерв’ю, була зазначена лише одним респондентом. Цей факт може свідчити про несприйняття даного міжнародно-правового документу як нормативного акту національного законодавства.

Обізнаність соціальних фахівців щодо Конвенції ООН про права інвалідів
87,2 % соціальних фахівців заявили про те, що незнайомі з положеннями Конвенції ООН про права інвалідів, та лише 12,8 % сказали, що обізнані щодо норм Конвенції. Однак, на «відкрите» питання про те, які з положень Конвенції відносяться до їх професійної діяльності відповідь надали лише 7,7 % респондентів. Крім того, з названих респондентами відповідей вбачається, що сам текст Конвенції їм незнайомий, ніхто з них не назвав хоча б приблизно будь-яке з положень Конвенції. Самі відповіді обмежувались лише загальними принципами: «реабілітація інвалідів та забезпечення засобами реабілітації», «соціальний захист», «право на вибір», «право на доступність», «право на інтеграцію». Тут доречно пригадати, що на запитання стосовно нормативних актів про права інвалідів, майже всі респонденти окрім назви документу додавали ще й дату видання, або номер, або видавника акту. Таким чином, мусимо зробити висновок, що навіть ті респонденти, які заявили про власну обізнаність щодо положень Конвенції, в дійсності обізнані із нею лише на рівні звичайного уявлення, побутового сприйняття та загальних принципів.

Інформування соціальними фахівцями осіб з інвалідністю щодо соціальних прав

За даними нашого дослідження 82,0 % соціальних фахівців у своїй повсякденній роботі мають випадки, коли їм доводиться надавати людині з інвалідністю інформацію щодо її соціальних прав. Однак, лише 28 експертів (71,8 %) погодилися розповісти у відповідях на «відкрите» питання щодо яких проблем найчастіше вони надавали правові консультації. Отже, в першу чергу такі консультації стосувалися питань нарахування та перерахунок пенсії (зазначили 12 експертів), а також права на засоби реабілітації (інвалідні коляски, тростини, окуляри, слухові апарати, тощо) – відзначили ще 7 експертів. Також респондентами було названо консультації щодо права на санаторно-курортне лікування (6 експертів), на матеріальну допомогу (5 експертів), узгодження трудових рекомендацій, працевлаштування та перенавчання через центр зайнятості (4 експерта), державних соціальних виплат та пільг, навчання або перенавчання в центрах трудової реабілітації інвалідів, отримання засобів реабілітації (по 3 експерта), та інше.

Загалом, соціальні фахівці інформують людей з інвалідністю лише про ті соціальні права, які безпосередньо відносяться до сфери професійної компетенції самих фахівців.

Перелік джерел із яких соціальні фахівці отримують інформацію щодо прав інвалідів

Переважна більшість соціальних фахівців отримують інформацію щодо прав інвалідів лише з офіційних джерел, які безпосередньо відносяться до їх професійної діяльності (головні управління, прикази міністерств, відповідні закони, тощо). Так, 38 експертів на «відкрите» питання про джерела інформації зазначили наступне:

• державні профільні структури (26 згадувань). Наприклад, Обласний центр медико-соціальної експертизи, Головне управління праці та соціального захисту населення, Головне управління пенсійного фонду України, Департамент охорони здоров'я Харківської міської ради, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, дні спеціаліста в Харківській обласній клінічній лікарні, тощо.
• інтернет-ресурси (26 згадувань). Наприклад, сайт Верховної Ради України, сайт міської адміністрації, правова система «Нормативні акти України» (НаУ), тощо.
• офіційна та спеціалізована преса (12 згадувань). Наприклад, газети «Урядовий кур'єр», «Пенсійний кур'єр», «Голос України», тощо.
• засоби масової інформації (5 згадувань).
  Таким чином, офіційні канали розповсюдження правової інформації для соціальних фахівців є пріоритетними. Навіть серед інтернет-ресурсів вбачається перевага офіційних державних сайтів.

Рекомендації за результатами дослідження

На даному етапі процесу впровадження норм Конвенції ООН про права інвалідів в Україні інформаційна стратегія щодо поширення Конвенції серед визначених соціальних фахівців – співробітники відділів управління праці та соціального захисту населення (УПСЗН), медико-соціальних експертних комісій (МСЕК), лікарсько-консультаційних комісій (ЛКК), пенсійного фонду України – повинна будуватися наступним чином:
– проведення спеціалізованих навчальних семінарів щодо норм Конвенції ООН про права інвалідів для соціальних фахівців у головних офісах відповідних державних профільних установ та
– розповсюдження друкованих видань із текстом Конвенції ООН про права інвалідів серед визначених соціальних фахівців.

Саме поєднання цих напрямків інформаційної діяльності для поширення норм Конвенції буде найбільш ефективним у короткостроковий термін.

Рощин Дмитро – соціолог-аналітик, експерт; фахівець з прав людини, прав інвалідів, медіа права.